Субота, 23 січня 2021 |

поділитися у соціальних мережах:

 

 

Кожну четверту суботу в кінці листопада відзначається найтрагічніша сторінка в історії нашої країни: День пам’яті жертв Голодомору: Це 22-й рік, 32-й рік, 33-й рік і 46-й…

Внаслідок зумисних дій комуністичної влади впродовж декількох років Україна втратила близько 10 мільйонів життів. З огляду на масштаби, жорстокість і цинізм здійснення Голодомору, історія сучасної Європи не має аналогів подібних злочинів. У мирний час і за сприятливих природно-кліматичних умов від голоду загинули мільйони людей. Відсьогодні розпочинаємо публікацію циклу статей, приурочених цим трагічним подіям. І розпочинаємо з Гостомеля.

У 1930 році Гостомель було віднесено до складу Київського району. За планом колективізації на 1930 рік по Київському району в Гостомелі мали організувати колгосп з усуспільненням майна 75 дворів та 220 гектарів землі. На той час у Гостомелі вже існувала комуна ім. Г. І. Петровського, яка об’єднувала 20 родин, мала 167 гектарів, 7 коней і 42 голови великої рогатої худоби. У 1928–1930-х роках комуну очолював Михайло Іванович Марченко, згодом доктор історичних наук, ректор Львівського університету, дід журналіста і дисидента Валерія Марченка. Однак комуна не мала наймитсько-бідняцького ядра. Тому голова Гостомельського комнезаму не вважав її за комуну. Комуна ім. Г. І. Петровського об’єднувала міцні господарства і тому викликала недовіру у влади. У 1930 році в Гостомелі було створено колгосп, який об’єднав 303 бідняцькі господарства, які мали 685 га усуспільненої орної землі та 98 голів худоби.

 

Колгоспна система була своєрідною формою масового вилучення зерна. Для цього була вигадана дворазова оплата праці в колгоспах на вироблену кількість продуктів: аванс і повний розрахунок наприкінці року. Двічі на рік селянин мав одержувати символічну плату. Але розрахунки затримували цілком свідомо, оскільки була відповідна постанова уряду, що забороняла видавати зерно колгоспникам на трудодні в колгоспах, які не виконали державного плану. Хліб забирали з домівок селян. Десь у цей час у Бучі та Гостомелі проживала родина тоді ще майбутньої поетеси і письменниці української діаспори у США, Ганни Черінь. Її батько в час Української народної республіки співав у республіканській капелі О. Кошиця і мусив тікати від переслідувань більшовиків. Він працював на Гостомельському склозаводі. У 1932 році кількість населення Гостомеля становила 2948 осіб, у Мостищі (з хутором Берковцем) – 440. У Гостомелі в 1933 році померли 82 особи. Але це тільки за офіційно статистикою. Відомі деякі імена жертв голодомору:  27-річний Віктор Субренко і 28-річний Олексій Лапін, померли від виснаження. Коліт і виснаження стали причиною смерті 23-річного Степана Чалого. Від виснаження помер 27-річний робітник склозаводу Федір Дьогтяр. 55-річний робітник Филимон Соць теж помер від виснаження. 44-річний хлібороб Павло Герасименко помер від авітамінозу. 53-річний робітник радгоспу Улько Тимченко помер від завороту кишок (після тривалого голодування багато з’їв). З невідомих причин померли хлібороби: 17-річний Іван Осадчий, 23-річний Іван Луценко та 40-річний чоботар Олексій Скрипник. Найчастіше лікарі називали причиною смерті туберкульоз і захворювання серця. Смерть від голоду ніде не вказана. Але старожили згадували, що у Гостомелі помирали і від голоду. Населення СРСР було поділене на категорії, частина яких підлягала ліквідації. Це – колишні дворяни, поміщики, буржуазія, царські чиновники, офіцери і їхні діти, колишні члени всіх партій, окрім більшовицької, духовенство, куркулі та підкуркульники, учасники всіх антикомуністичних повстань (хоча вони були амністовані) та колишні учасники опозиційних течій усередині ВКП(б). Звичайно, заарештовували і тих, хто дозволяв собі покритикувати політику комуністичної партії і радянського уряду. Представники вищеназваних соціальних груп перебували під наглядом і знищувалися незалежно від їхньої діяльності та соціальних поглядів. Їх соціальне походження вважалося цілком достатньою підставою для цього. А українських селян виморювали голодом мільйонами. Винищення йшло поступово. У Гостомелі в колгоспі працював бухгалтером колишній штабс-капітан царської армії Ф. І. Осадчий. У 1932 році за критику влади Федора Івановича засудили на три роки позбавлення волі і відправили будувати Біломорсько-Балтійський канал. Але на будівництві він працював бухгалтером і потім повернувся додому. А у 1937 році його знову заарештували. Згодом рідні дізналися, що донос на Осадчого написав секретар сільради. Коли його запитали, навіщо так зробив, то він пояснив, що йому наказав лейтенант НКВС. Дружина Федора Івановича цікавилася, що з її чоловіком. Жінці відповіли, що Осадчий Ф. І. засуджений до десяти років ув’язнення без права листування і по 43 1494–2018 закінченні покарання повернеться додому. А наприкінці 1980-х років діти Федора Івановича отримали довідку, що у 1937 році їхнього батька розстріляли. Знищували кращих – найбільш освічених, активних. Часто у них навіть нащадків не залишалося. Найсприятливіші умови для виживання були для осіб, позбавлених шляхетних почуттів. Катування й страх перед ними породжували нові інстинкти, рефлекси, психофізіологічні зв’язки. Змінювалася психіка. Сучасний київський історик Сергій Білокінь зробив висновок, що суспільна криза на пострадянському просторі є прямим наслідком нищення людської субстанції попередньою комуністичною системою.

Новини